(Продовження)

Обласний будинок народної творчості: новий старт
Якщо вдатися до порівняння, відштовхнувшись від прислів’я про чоботаря, який, дбаючи про своїх клієнтів, сам залишається без взувачки, то обласний будинок народної творчості, створений, як відомо, для розвитку самодіяльного мистецтва, перебував у цій парадоксальній ситуації майже десять років.
Нагадаємо: створений він у 1939 році, а його гучна назва протягом зазначеного часу залишалася суто номінальною – «Будинок» займав навіть не окрему кімнату, а лише куток у ній, де вже обґрунтувалися ще дві організації. Якщо на побутовому рівні з незручностями «комуналки» ще якось можна було змиритися, втішаючи себе ходячим образним висловом «в тісноті, але не в обиді», то з творчою роботою такі умови були несумісні.
Архівні матеріали свідчать, що контролюючі основну діяльність особи з розумінням ставились до прохань керівництва ОБНТ поліпшити умови праці, прямо називаючи речі своїми іменами.

«Труд переростає у красу»

Піднесено і переконливо передав динаміку відбудови зруйнованого війною в 1941-44 роках народного господарства України видатний поет Павло Тичина у своєму вірші «І рости, і діяти…».
Напевне, у пам’яті не лише ветеранів художньої самодіяльності, а й школярів того часу звучать бодай окремі його рядки, адже протягом багатьох років він залишався хрестоматійним і репертуарно престижним.

Не скорилася чужинцям навіть пісня українська

Криваво-попільні «автографи», що їх полишили німецько-фашистські загарбники за два роки свого хазяйнування на терені Чернігівщини (1941-1943 р.р.), пекучим болем відлунюють у чутливих серцях очевидців тих жахливих подій і їхніх допитливих нащадків – незалежно від того, як вони постають перед ними: оживають в пам’яті, приходять з документальних, оперативних інформаційних джерел того часу, чиїхось мемуарів тощо.
Загальновідомо: Чернігівщина належить до числа найбільш постраждалих областей України під час Великої Вітчизняної війни. Вражаючі цифри на підтвердження цього факту щороку озвучуються на офіційних заходах з нагоди визволення нашого краю від німецько-фашистських загарбників. І оскільки ми стоїмо на порозі чергової річниці цієї вікопомної події, навряд чи варто зайвий раз вдаватися до сумної статистики, а от окремі епізоди війни, звичайно, в контексті досліджуваної теми, не зайве подати в деталях. Як ілюстрацію до звірств окупантів. Як нагадування: подібне не повинно повторитися.

Продовження

Як гартувалися юні таланти

Люди, чиє школярство випало на передвоєнні і перші повоєнні роки, либонь, добре.пам'ятають, як учителі вимагали від них не тільки гарно вчитися, а й не байдикувати в позаучбовий час.
Для цього в школах існували різноманітні гуртки, що давали змогу поглиблювати знання з улюблених предметів або ж розвивати свої особливі здібності.

Продовження

Клубні контрасти
Поряд з високим пафосом, присутнім в газетних публікаціях про роботу закладів культури області, нерідко звучали і гостро критичні нотки. Прагнули бути об’єктивними у своїх звітах і працівники установ, покликаних контролювати їхню діяльність.
Контрасти вражень від побаченого на місцях були доволі разючими. І якщо спробувати виразити їх словесною формулою, вона правомірно може виглядати так: «Звучав оркестр і мукали телята».
І те й інше можна було почути в клубах області у 1939-1940 роках. Почнемо з більш милозвучного. Тим більше, що в даному випадку мова піде про оркестр джазовий – явище на той час принаймні для глибинки не з типових.

Продовження.

Театрали не скучали
В калейдоскопі помітних фактів і подій про культурне життя області початку 40-х років виразно проступала деталь, що засвідчувала особливу прихильність чернігівців до драматичного мистецтва.
Без перебільшення можна сказати, що театр став органічною часткою їхнього духовного життя, оскільки вони відчували, що служителі Мельпомени працюють з повною самовіддачею.
А заспокоїтись на досягнутому акторам не давали вимогливі режисери. Влучно висловив їх високу відповідальність перед глядачем режисер обласного українського драматичного театру ім. Шевченка Романенко під час наради активу театральних працівників, що відбулася 24 вересня 1940 року: «Творча думка в театрах повинна кипіти».

Продовження

Життя супутниця весела
Пісня стає справжньою веселою супутницею життя, потребою душі не тільки молодих, а й літніх людей. Причому навіть дуже поважного віку. Не одразу й повіриш, коли читаєш такі рядки у репортажі на цілу газетну сторінку про трудові будні і дозвілля села Гнилуші Остерського району: «Молодь збирається до просторого світлого клубу. Прямує сюди і 90-річний дідусь Семен Макійович Піскун. Він у нас активний, жодних зборів не пропускає. Та й в колгоспі працює добре – стахановець… Після зборів відбувся концерт. Виступив піонерський хор. Звучали пісні, вірші…»
На цьому місці журналістське передчуття почало прогнозувати головну інтригу події: мало того, що дід Семен в свої 90 залишається в колгоспі стахановцем, він зараз підніметься на сцену і заспіває. Інтуїція підвела. Зате свою небайдужість до пісні, як і до праці, підтвердив. Він сидів у першому ряду і жваво підтримував юних артистів, ненароком підтвердивши свою причетність до пісні в минулому: «Раніше ми сумні пісні співали, а зараз бадьорі, веселі. Яке й життя, такі й пісні».

Продовження

Життя супутниця весела
Культурологічна тематика на шпальтах обласної преси тридцятих-сорокових років займала помітне місце в загальному потоці інформації суспільної значимості про життя нашого краю, України, інших республік тодішнього Радянського Союзу і світу.
На той час в Чернігові виходило два видання з обласним статусом – «Більшовик» та «Молодий комунар». Друга, як видно з назви, - була адресована молоді. Але передплатник будь-якої з них мав можливість постійно (на відміну від переважаючих нині тижневиків вони були щоденними) отримувати оперативну і постійну інформацію. В цьому сенсі обидві газети становлять неабияку цінність для краєзнавців-дослідників, просто допитливих людей. Важко було утриматись від спокуси збочити з магістральної теми і автору цих рядків. Але зважаючи на певні умовності роботи з архівними матеріалами, серед яких чи не найбільш гальмівним елементом є обмежений термін користування архівними матеріалами при тривалому на них очікуванні, доводилось долати в собі це бажа

Як ми вже повідомляли,обласному навчально-методичному центру культури і мистецтв виповнилося 75 років.
Будинок народної творчості…Такою милозвучною і дорогою серцю кожного , хто пов'язав свою долю з мистецтвом, або прагнув цієї мети, була її первісна назва. Понад чотири десятиліття проіснувала вона. Потім почала змінюватись в залежності від розширення сфери діяльності мистецького закладу та службових функцій працівників.
Про обґрунтування, а часом і не повну виправданість цих змін читач дізнається з матеріалів історичної експедиції, здійсненої дослідниками біографії ОНМЦКіМ.
Це була справді романтична, повна пізнавального і морального задоволення, подорож у минуле. Здмухнувши пил десятиліть не з однієї тисячі сторі архівних фондів, перегортавши десятки газетних та журнальних підшивок, довелося майже фізично відчути атмосферу, в якій працювали наші попередники, у чомусь позаздрити їм, а в дечому поспівчувати.

Будинок народної творчості…Цей термін як спеціальне поняття в галузі культури з’явився 75 років тому, прийшовши на зміну так званим базам самодіяльного мистецтва.
Відтоді первісна назва новоствореного в Чернігові культурологічного закладу неодноразово змінювалась, поступово ускладнюючись, але зберігаючи свою основну функцію – стояти на чатах народних мистецьких традицій. Нині це обласний навчально-методичний центр культури і мистецтв.
Розмова з його нинішнім керівником Надією Заваліною дасть змогу зацікавленому читачеві разом пройти мистецькими стежками краю довжиною в три чверті століття, зробити відповідні висновки, а реальним першопроходцям культурологічного закладу різних періодів його становлення заново пережити чудові миттєвості своєї причетності до творення прекрасного.