З чернігівською білоруською громадою нас давно вже поєднала щира дружба. Зізнаюся: до білорусів маю особливу прихильність, адже ця країна-сусідка - моя, так би мовити, історична батьківщина - бо народилася в Гомелі - такому красивому й ніжному місті. І коли буваю там, то здається: сонце, й те світить над широким Сожем по-особливому, а в парку що біля палацу Рум'янцева-Задунайського і Параскевича віки зупинилися і про щось гомонять... Самі ж білоруси - люди щирі, лагідні, веселі, гостинні. А їхні вечорниці, чи то пак, вєчорки, не менш цікаві та жартівливі, ніж в українців Цього разу чернігівська білоруська громада також традиційно збиралася в арт-клубі. Отець Євген Орда, як і завжди, відправив службу білоруською мовою. А потім розмова була про Франтішка Богушевича, відомого білоруського поета і громадського діяча, чиє ім'я безпосередньо пов'язане з Чернігівщиною. До речі, у ці дні минає 170 років з дня народження цього відомого білоруса і 110 років з дня його смерті, Аби розповісти сябровкам і сябрам про видатного земляка, Діана Москвичова спеціально завітала до бібліотеки. І недаремно — присутні дізналися чимало цікавих подробиць з життя і творчості Богушевича. Скажімо, в 60-х роках позаминулого століття він навчався в Ніжинському ліцеї на юридичному факультеті. Загалом 20 років мешкав в Україні. Приїздив і до Чернігова, навіть мав намір тут оселитися. Пан Богушевич дуже прихилявся до України. Але над усе любив свою Білорусь, тому був щасливий повернутися на Батьківщину. Тут він стає, як його називали, мужицьким адвокатом. І паралельно займається письменством. До того ж пише забороненою тоді білоруською мовою, яку вважає душею народу, тому й каже: «Не покидайте мови нашої, вона свята і дана нам Богом». Що й казати, слова ці дуже актуальні для білорусів сьогодні, так само, як і для всіх інших народів... Нещодавно у Гродненській області було відкрито пам'ятник невтомному талановитому письменнику. Там він чекає гостей із книгою в руках, у солом'яному капелюсі, й ніби запитує: а ти не забув білоруську? Розповідь про Богушевича налаштувала всіх на серйозний лад. Але білоруси не вміють довго сумувати. Отож за кілька хвилин голова цієї громади під назвою «Сябри» Галина Ворожбит влаштувала сябровкам (а жіноцтва на вєчорках була переважна більшість) справжній іспит з білоруської. Приємно, що вони своєї мови не забули. А ще цікавіше було те, що майже всі слова, практично літера в літеру, перегукувалися з українськими. Скажімо, хто з українців не знає, що таке «патреба», «сварицца», «хусточка», «кепсько», «панчохи», «без» (це, до речі, діалектна назва бузку)? Отож таки слов'яни ми, слов'яни. Практично - родичі... Восени - Галина Ворожбит та її бойовий заступник Тамара Дмитерко побували в Посольстві Республіки Білорусь в Україні. Саме там Надзвичайний і Повноважний Посол Валентин Величко вручив їм грамоти - за гарну роботу в товаристві. Їхня чернігівська громада нараховує близько 80 активних учасників. А в самому Чернігові білорусів 3400. Чому не всі у «Сябрах»? Бо люди почувають себе покинутими чи відірваними від рідних місць. Чернігівщина ж узагалі багато в чому нагадує Білорусь з її лісами, болотами і приязними мешканцями. Не обійшлося на вєчорках і без тостів та частувань. Ось вам, скажімо, такий: Жадаю усім, як кажуть у бєларускім народе, У хлєве парсючка і бульби в гародє. І свята в душе, і сябров у святліце, І каби було с кем думкай падялицца! А ще своїми піснями нас чарувала Валентина Кочубей. Голос у неї такий, що залишитися байдужим просто неможливо. До речі, пані Валентина - українка. А привела її у громаду подруга - білоруска Валентина Василюк, їхній чарівний дует «Сябровки» знаний не лише в Чернігові. А на міжнародному фестивалі «Поліське коло» подруги незмінно отримують дипломи. Загалом, білоруси — люди дуже обдаровані. Є в громаді просто чудові таланти. Такі от майстри пера, як Лілія Бондаревич (Черненко), а ще — Ніна Басак, Світлана Новик, Тамара Дмитерко. А у В'ячеслава Ігоніна хіба ж такі картини з соломки. Це, до речі, національне білоруське мистецтво. Письменниця Світлана Новик теж завітала до арт-клубу на гостину. Вона читала свої задушевні вірші. А ще розповіла, що написала дві книги. Одна про відомого художника Марка Шагала, котрий жив у Білорусі. Роман чекає мецената і видавця. Інша ж книга, «Розстріляне сонце», — спогади очевидців про Велику Вітчизняну війну. Вона незабаром побачить світ. А ще пані Світлана прочитала дуже зворушливий вірш видатного білоруського поета Петруся Бровки. Ці нетлінні рядки нагадали про юність, шкільні роки і першу щиру закоханість. «Пахне чабор, пахнє чабор...» — повторювала Світлана. І вимальовувався кому білоруський, кому український тихий вечір, весь настояний на пахощах чебрецю і кохання... Далі всі розповідали про себе і про те, що ж такого гарного сталося за рік, відколи сябри збиралися широкою громадою. У Галини Ворожбит народилася друга онучка, і в новоспеченої бабусі додалося клопотів. Хоча Галина Михайлівна й так людина роботяща. В ідеальному порядку тримає дім, а особливо любить облагороджувати свої городи — адже вона по професії аграрій. Співуча Валентина Кочубей похвалилася, що її онуку-другокласницю взяли навчатися до церковного хору — дівчинка пішла точно у бабуню, бо має золотий голосок. Валентина Рагуліна теж має радість — донька закінчила Гомельський технологічний університет. Навчалася вона на менеджера безкоштовно, за спеціальною програмою обміну, у цьому якраз родині допомогла чернігівська білоруська громада. Також сябровки за рік раділи постійним приємним клопотам — вдалим покупкам, ремонтам своїх квартир, відпочинкові на морі. На вєчорках були й «старожили», котрі у громаді практично з дня її заснування. І - зовсім нові люди. Скажімо, давні члени товариства Тетяна Нишпорка і Надія Лабенок. Прізвища різні, але вони - рідні сестри. Теж із Гомельщини. На Чернігівщину потрапили як чорнобильські переселенці. З того часу багато води спливло і в Дніпрі, і в Десні. Надія втратила коханого чоловіка. Та має велике щастя в дітях. Вони, до речі, одружилися з українцями. І тепер у них інтернаціональна родина. Двоє братів Тетяни й Надії живуть теж в Україні. Таня ж вийшла заміж за українця. Нині вже донька закінчує школу. А Ольга Джола прийшла на вєчорки вперше. Сама вона родом із Брестської області. З чоловіком - військовим - об'їздили багато місць. Нині мешкають у Чернігові. Ніби все й гаразд, а от тягне до чогось рідного, білоруського. Хоча в Україні їм добре. Пані Ольга пишається своїм дядьком, білорусом Миколою Ковалем, котрий став народним артистом України і нині співає в Київській національній опері. Тамара Жула не дуже добре почувалася того дня, та попри все на вєчорки прийшла. А де ж іще поспілкуватися з земляками? Тамара Вікторівна любить і співати, і вірші розповідати. Ще й часом складає їх сама. Ніна Новак на такій зустрічі удруге. І їй дуже приємно чути рідну білоруську мову. Варто ще зупинитися на такому «нюансі», як білоруська кухня. Сябровки — чудові господині. А що вже з картоплі наготують незлічену кількість страв. Такої бульби, що нею пригощали на вечорницях, ще пошукати. І тушкована, і печена, а картопляники з капустою - це щось... Зустрічаються білоруси й не так офіційно, як у арт-клубі. Люблять вони свята і гарну гостину. І співають тоді: І няма такого дня, Каб било без свята. Што за госці, то радня, Непусцее хата..: Отож нехай так буде завжди в їхній новій Батьківщині — Україні.
Президент України
