Познайомимося ближче?

Зазвичай білоруське товариство збирається в арт-клубі. Свого приміщення (себто офісу) не мають. Галина Михайлівна не збирає зі своїх сябрів членські внески. Але коли треба організувати якесь свято – чи то дні білоруської поезії, чи Різдвяні зустрічі, чи дні білоруської кухні, чи виставки або літературно-музичні вечори – кошти знаходяться. Для хорошої справи як не виділити з домашнього, як-то кажуть, бюджету.
„Сябри” недаремно перекладається як „друзі”. Отож і дружать білоруси з іншими національними товариствами – німецьким, російським, польським, єврейським, циганським... Є у них і свої знаменитості – поети і письменники Лілія Бондаревич (Черненко), Ніна Басак, Світлана Новик, Тамара Дмитерко. А у В’ячеслава Ігоніна хіба ж такі картини з соломки. Це, до речі, національне білоруське мистецтво.
Добре запам’ятали чернігівці білорусів після їх виступів на Міжнародному фестивалі національних культур „Поліське коло”. Особливо вокальний дует „Сябровки” підкорив слухачів. В історичному музеї імені В. Тарновського в Чернігові є куточок „Сябрів”. А у П’ятницькій церкві донедавна відбувалися Богослужіння білоруською – мову спеціально для такого благого діла вивчив молодий священик Євген Орда.
В товаристві білорусів 65. Хоча лише в Чернігові їх більше 3400. А в області понад 7 тисяч.
Ось така коротенька офіційна інформація.
І про себе розказати білоруси вирішили у неофіційній обстановці. Галина Ворожбит запросила до себе мене та активних членів свого товариства.

У гостях – як удома

Галина Михайлівна працює в управлінні агропромислового розвитку. Сама родом з Західної Білорусі, з Мінської області. Є там таке містечко М’ядель. Саме з М’ядельським райвиконкомом товариство „Сябри” активно співпрацює.
Спочатку про організацію національного товариства з Галиною Михайлівною заговорив тодішній посол Білорусі в Україні Віктор Курашик. Вона тоді про те й гадки не мала. Адже білорусів навколо – море. Всі – свої, брати-слов’яни. Ніякого дискомфорту. утисків, мовних та інших проблем білоруси на Україні зроду не мали. Але все ж у душі щось тенькнуло: звісно. така робота варта вільного часу, але ж можна людям показати, чого варті сябри, чим вони унікальні, неповторні. Не можна сказати, що Галина Михайлівна одразу відважилася за таку роботу взятися, але голова Всеукраїнської спілки білорусів Ірина Рижаковська її врешті-решт переконала.
Як Галина Михайлівна опинилася на Україні? Закінчивши вдома зооветеринарний технікум, дівчина почула, що в Києві дуже хороші кадри готує Київська сільгоспакадемія. Галина ризикнула поїхати. І – вступила! Й не тільки здобула в нашій столиці якісну освіту. а й знайшла свою долю – Володимира, з яким навчалася разом. А він якраз родом з Андріївки Чернігівського району. Коли одружилися, приїхали на батьківщину чоловіка. Понад 20 років промайнули, як один день. І хоч, буває, ностальгія дає про себе знати, хоч до мами Галина Михайлівна разом з рідними їздить двічі на рік, та все ж її коріння тепер в Україні. Тут народилися діти – донька та двоє синів. Хлопці вже одружені. А старший подарував дідусеві й бабусі онуку.
Ось так сплив час... І хоч кордони та митниці сьогодні розділяють дві держави, та нерідності Галина не відчуває ні тут, ні там. Скрізь вона своя.
А ще мусила впевнитися – білоруски – чудові господині. Ну, а українські чоловіки теж хазяйновиті. Отож у подружжя гарний будинок на Подусівці, є й літні кімнати. Тримають і господарство, як сказала Галина Михайлівна – „парсючка”. Мають дачу і допомагають чоловіковій мамі в Андріївні обробляти город. А чого на їхніх грядках та в садочку тільки не росте. У жовтні Галина Михайлівна пригощала нас свіжою малиною, щойно зірваною з куща, та чудовим грушами...

Золоті голоси товариства

Це – Валентина Павлівна Василюк та Валентина Іванівна Кочубей.
Валентина Павлівна родом з Гомельщини. За її голос – неабиякої сили й краси – дівчину запросили співати у відомому на весь Союз хорі імені П’ятницького. Але Москва є Москва. Були проблеми і з житлом, і з пропискою. Отож Валя приїхала до Чернігова, де вже жила її старша сестра... Зі своєю долею зустрілася також тут. Виростили вони з чоловіком двох дітей. Працює Валентина Павлівна адміністратором на, як ми звикли говорити, Головпоштамті. Але з піснею не розлучається. Рідко яке свято в Чернігові обходиться без неї.
У товариство Валентина Павлівна запросила свою подругу, до речі, українку Валентину Іванівну Кочубей. Вони взагалі – не розлий вода. А як співають дуетом... Чоловік Галини Михайлівни після того, як подруги виконали відому „Судьбу”, зрезюмував: „Кадишева просто відпочиває”. До речі, в білоруському товаристві була навіть болгарка – їй просто подобалася тутешня атмосфера – щира і ненав’язлива. Потім жінка виїхала на батьківщину. „А я, - каже Валентина Іванівна, - хоч і недовго, але жила в Гомелі. Там і мої діди народилися”.
А потім сябровки (так само називається і їхній дует) заспівали білоруської. І звучала пісня так зворушливо...

Кольки в нєбє звєзд –
Тяжка палічить.
Тольки з їх адна
Найярчей гарить.

(За грамотність перепрошую наперед).

Валентина Павлівна розповіла, що нещодавно у них була зустріч з однокласниками. Біля Дніпра, якраз на Івана Купала. Ох, і гарне ж свято вийшло. Вінки та свічки пливли водою, здавалося, річка вдяглася у чари. Квітку папороті шукали також. І знайшли – у виглядв рішення – відтак щороку зустрічатися в цей день вдома, біля Дніпра...
Я запитала у Валентини Павлівни – чим, на її погляд, різняться білоруси й українці. І почула у відповідь, що особливої різниці немає. Хіба що білоруси відкритіші, дуже щирі, а душа ніби розкрита навстіж...

Чорнобиль – біда спільна

Поки ми розмовляли, до господи зайшли Тетяна Нишпорка і Надія Лабенок. Прізвища різні, але вони – рідні сестри. Теж з Гомельщини. На Чернігівщину потрапили як чорнобильські переселенці. З того часу багато води спливло і в Дніпрі, і в Десні. У Надії горе забрало чоловіка. А діти одружилися з українцями. І тепер у них інтернаціональна родина. Вона дуже пишається донькою, котра живе в Києві, і сином, молодим, а вже підполковником. Двоє братів Тетяни й Надії живуть теж в Україні.
А от Таня вийшла заміж за українця. „І, - як сміється Тетяна, - вийшла у них чорнобильсько-афганська сім’я”.

Частувати й подавати...

Ось це білоруси справді вміють. Їхніх національних страв на столі було рясно-рясно. Ті, що на українські схожі, описувати не буду. Навіть деруни-драніки нам відомі – ми ж бо прикордонна область.
А от чи знаєте ви, що таке кльоцки? Я, скажімо, була впевнена, що це домашня локшина. І – помилилася. Цю страву ще називають „Колдуни”. Для того, аби її приготувати, труть сиру картоплю, віджимають її, але небагато. У картопляний фарш кладуть сіль, яйця і терту цибулю. А тоді начиняють справжнім м’ясним фаршем, роблять пиріжки. обсмажують на сковороді. А тоді тушать у духовці зі спеціями. Смакота!
До речі, саме цією стравою Галина Михайлівна приємно здивувала свого чоловіка на початку їхнього сімейного життя.

Не можу не процитувати й білоруський тост, який розповіла нам Галина Михайлівна.

Жадаю усім, як кажуть у бєларуском народє,
У хлєвє парсючка і бульби в гародє.
І свята в душе, і сябров у свєтліце,
І каби було с кем думкой падєлица.

Останній рядок – взагалі свята правда...

І гілочка святої верби...

На одному місці й камінь мохом обростає. Так і наші білоруси. Прижилися і стали рідними в Україні. Але щось за душу, ледь-ледь, та й тягне... То голос землі, пращурів. голос крові...
„Отож, - усміхається Галина Михайлівна, - піду на пенсію – і зроблю білоруський музей. Хай і маленький, в одній кімнатці. А експонатів набереться...” І показує і куфарчики (маленькі скриньки), і вироби з дерева, і вишиті картини. і рушники. До речі, її донька Таня теж майструє у вільний час. Виготовляє чудові „штучки” з берести. Одна така підставочка-серветочка „оселилася” в мене на робочому столі.
А ще зберігає Галина Михайлівна гілочку свяченої верби, котру привезла з Білорусі. Вона нагадує їй про дім, маму, дитинство, щось рідне до болю й незабутнє.
Верба – рідне дерево Білорусі. Але й України також! І це дуже символічно...