«Зоненштраль» - як символ.
«Зоненштраль» перекладається дуже гарно Це - творчий промінь. Фестиваль під такою назвою (а ще у нас є й ансамбль «Зоненштраль») започаткували саме в Чернігові І в ньому відтак беруть участь дитячі творчі колективи з усієї України. А назва ця глибоко символічна. Бо хоч німці і вважаються педантичною та дуже дисциплінованою нацією, але бачили б ви, як весело й щиро вони відпочивають, як люблять влаштовувати свята й сюрпризи. І все це робиться не нашвидкуруч, а додумано, цілеспрямовано та справді творчо.
Керує німецьким цен¬тром Віктор Бальцер. Естафету він та його дружина Людмила перейняли від засновника «Взаємодії» Андрія Штоллера, котрий нині мешкає в Німеччині і організатор фестивалів та концертних програм - незмінна Світлана Пилипенко, : вона недаремно є заступником президента Асоціації німців України з культури. Допомагає їй Олена Тіпалова, котра займається постановкою танцювальних сюжетів. Нещодавно у Чернігові |всьоме відбувся фестиваль, започаткований відомим німецьким діячем і композитором Германном Пфайфером. І «Взаємодія», як завжди, брала в ньому участь. Ще у всіх на пам'яті чудовий вечір «Розенкранц», присвячений класику німецької літератури Шіллеру, котрий проходив у філармонійному центрі. Також «Взаємодія» - незмінний учасник улюбленого нашими земляками фестивалю «Поліське коло».
Побували чернігівські німці торік у Новосибірську, також на творчому фестивалі, куди зібралися представники німецьких громад з усіх країн СНД. Ще їздили на Всеукраїнський фестиваль німецької культури до Ялти. А влітку знову випала нагода погрітися під кримським сонечком – у Феодосії відбувся справді казковий бал дитячих колективів. І чернігівці знову були на висоті.
Але не тільки цим живе німецька громада у Чернігові. Вони опікуються німецьким кладовищем на Бобровиці, де поховані полонені німці. І щороку 28 серпня «Взаємодія» проводить день пам’яті. У німецькому центрі діє «Кіндер-клуб» для дітвори з обов'язковими уроками німецької мови. Раніше ним опікувалася донька Бальцерів Тетяна. Тепер вона працює в німецькому центрі в Одесі. А в клубі - новий набір і нові клопоти. Адже скоро Різдво - найулюбленіше свято німецьких дітлахів.
Клуб «Синьйор» створено для літніх відвідувачів. Тут переймаються і здоров'ям його членів. Дістають путівки до санаторіїв, забезпечують хворих безкоштовними ліками.
Є й дитячі та молодіжні літні табори. Цьогоріч відпочинком дітвори у Саках опікувалася Світлана Пилипенко. І щодня тут проходили заняття з німецької мови, хлопці й дівчата вивчали німецькі танці та пісні. А в нашій Ладинці кілька років поспіль організовувався лінгвістичний табір за допомогою благодійного фонду «Товариство розвитку» (м. Одеса).
До речі, коли молодь нашого центру перемогла у Всеукраїнському КВК, колектив веселих і кмітли¬вих чернігівців нагороди¬ли 10-денною поїздкою до Німеччини.
Офіс німецького центру «Взаємодія» знаходиться в Чернігівській школі №1, якою керує Людмила Геращенко. Ця одинадцятирічка - заклад з поглибленим вивченням іноземних мов. І німецький центр допомагає школі усілякими посібниками та програмами, організацією заходів, пов'язаних з історією, культурою Німеччини. А наступного літа «Взаємодія» планує проект - провести у школі двотижневий оздоровчий Дитячий лінгвістичний майданчик.
Скоро Різдво. І німці вже заздалегідь готуються до нього. Приміщення люб'язно пропонує громаді Арт-клуб. Ясна річ, на свято вони запросять представників інших національних громад і влаштують справжній феєрверк талантів.
До речі, нещодавно ні¬мецьку громаду зареєстровано в Городні.

Тато Іди Альбертівни так ніколи й не побачив своєї доньки...

Прізвище Іди Альбертівни - Грицай. Це за чоловіком. Він у неї українець. А дівоче - Фрешер. Ім'я –дивовижне. Пам'ятаю ще з дошкільного віку казку Авдерсена «Квіти маленької Іди». А в житті жінку з таким ім'ям зустрічаю вперше… Батьки Іди жили на Донеччині. Там було велике німецьке поселення, котре засновувалося, за переказами, ще за часів Петра І. Народилася дівчинка у 1937 році. На той час її батька вже забрав «чорний ворон». Чоловік так ніколи й не побачив своєї доні, а вона - дорогого татуся. Доки ще можна було листуватися, мама обвела на папері маленьку Ідину ручку та послала таткові пасмечко доньчиного білявого волосся...
У 1941 році їх, як і всіх німців Союзу, депортували. Іда, її мама Люція Карлівна та сестра Антоніна потрапили до Казахстану. Жили у бараці в степу. Охороняв переселенців комендант з собакою. Голодували так, що їли не лише траву, а й верблюжі колючки... Там від тифу померла мама. Іду хо¬тіли забрати до дитбудинку, але сестра вирішила виховувати дівчинку сама. Скрута була страшенна. І лише у 1947 році німецьким громадянам дозволили обробляти городи. А вже після смерті Сталіна депортованих перевезли в нормальне село. Тоді ж Іда познайомилася з Миколою (тепер Миколою Максимовичем). Як кажуть, «жили по сусідству, зустрічалися просто так». А потім вирішили одружитися. І ось уже майже 50 років прожили разом.
Іда Альбертівна працю¬вала ткалею. У 1975 році її запросили на роботу до Чернігівського КСК. Так Іда Альбертівна з дітьми та чоловіком опинилася в Чернігові. З того часу багато води спливло. Троє доньок - Наталя, Валя та Марина - повиходили заміж. Нині вже й онуки - Максим, Олександр, Катя та Олексій - дорослі... Старша донька живе в Євпаторії. А сестра Антоніна - в Німеччині, як і багато інших родичів. Іда Альбертівна теж побувала на історичній батьківщині. Жила там аж три місяці. І весь час її мучила ностальгія за Черніговом. Звісно, те, що побачила в Німеччині, - вразило. Ідеальний порядок, чистота – уявіть собі, навіть тротуари двірники прибирають пилососами, Про культуру, ввічливість нічого й казати. Але є у людей середнього віку й середнього класу риса, нам не зовсім притаманна. Спілкуватися після роботи, влаштовувати увечері посиденьки з друзями на кухні під час робочого тижня там не заведено. Мій дім – моя фортеця! Зустрічаються під час обіду, або у вихідний в кафе. Звісно, це не стосується молоді, їхніх тусовок, та й взагалі, риса ця притаманна не всім німцям. Але правило таке існує. І це звичний ритм життя для багатьох західних країн.
А от молодих Німеч¬чина приваблює. Там і гарне навчання, можна і знайти хорошу роботу. Друзів у такому віці теж не проблема завести. До всього, молодь швидко при¬стосовується до обставин. І проблеми невимушеного спілкування у них просто не існує.
Іда Альбертівна з чоловіком до Німеччини не поїде. По-перше, Микола Максимович хворіє. По-друге, тут діти. А по-третє, тепер у посольстві треба складати іспит з мови, Іда Альбертівна німецьку пам'ятає. А от Микола Максимович її ніколи й не знав. Та й загалом, хіба не можна любити Німеччину і в Україні?! Іда Альбертівна - тому приклад. Чули б ви, як вона співає німецьких пісень. Так можна - тільки серцем, і коли жива генна пам'ять і поклик поколінь.
* * *
Щодо німецької кухні, то Іда Альбертівна радить вам скуштувати штруделі. Отож тушкується м'ясо. Зверху кладеться сира картопля. А з тіста, як на пельмені, тільки з содою, робиться корж. Розкачується, змащується олією, закручується і ріжеться рулетками. Потім кладеться зверху на картоплю. Все тушкується до готовності.
Виходить смакота. Сама готувала!

Ось така вона, чернігівська «Німеччина». Маленький острівець зовсім не чужої нам культури. Навпаки, цікавої і доброї. А загалом, усі ми - діти одного сонця, однієї планети, однієї землі. І нехай корені у нас різні, зате крона й гілки рясно шумлять в милій Україні.
Людмила ПАРХОМЕНКО
(Фото про Німецький культурний центр знаходяться в розділі «Фотогалерея»)