Перша молитва – за Україну

Чонг Хі Сул і Кім Маль Сук - місіонери з Сеула. Коли я спитала про буддизм – адже Корея теж країна пагод – мені розповіли, що сьогодні кожен четвертий – християнин. Сталося це після громадянської війни 50-х років минулого сторіччя між Південною і Північною Кореєю.
- Наша країна (мається на увазі тодішня Південна Корея, нині Республіка Корея. - Авт.), - розповідає Чонг Хі Сул, - дуже постраждала у тій війні. І вона ж отримала величезну допомогу, отож швидко змогла вибратися з руїн. Виробництво, культура і взагалі суспільство почали інтенсивно розвиватися. І держава стала врівень з розвинутими. Тоді ж до Кореї прийшло християнство. І тепер ті, хто став на шлях місіонерства, прагнуть бути у нагоді іншим, як колись допомогли їм. Себто, віддати борг, і духовний, і матеріальний. А у вас нині дуже велика проблема - Чорнобиль... Стаючи до вранішньої й вечірньої молитви, я спочатку молюся за Україну - адже нині наш дім тут, а потім за Корею...
Україна подружжю подобається. Хоча наші простори, ліси для них незвичні, адже Корея - гірська країна, вся в зелені й квітах. Національна квітка - не хризантема, а гібіскус. Ці красиві екзотичні рослини у нас можна купити у квітковому магазині. Загалом, Корея нагадує Крим, тому пастор з дружиною бувають там часто. У них є фото у соняшниках, яке вони зробили на Одеській трасі... До речі, живе подружжя душа в душу. Треба сказати, що за корейськими традиціями дружина в усьому слухається чоловіка. В сучасному ж варіанті вони просто мають бути однодумцями.
До Кореї теж літають щороку - такий візовий порядок. Це неблизько (10 годин літаком від Москви) й недешево (квиток коштує більше 1000 доларів). У подружжя дві дорослі доньки. Одна мешкає в Києві, інша залишилася в Кореї. Центр загалом відвідують 40 чернігівців. Це не лише корейці чи діти від змішаних шлюбів, а й українці, росіяни. Тут вони вивчають корейські звичаї, культуру, мову, слухають проповіді. А також беруть участь у святах. Чернігівських корейців добре знають у місті після щорічних фестивалів «Поліське коло», де вони завжди активно виступають. У таких заходах душа справи й організатор - Кім Маль Сук, яку всі причетні до культурного центру люди поважають і люблять.

Треба поспішати жити

Незважаючи на те, що корейці - східний народ, котрий, як ми знаємо, заглиблений у себе, у свою філософію споглядання світу, вони поспішають жити і не звикли до довгих посиденьок. Хоча у них чудові свята, котрі хоч і нагадують європейські, але відзначаються по-своєму. Скажімо, дні народження вони щороку не святкують. Лише - визначні дати. Наприклад, Чонг Хі Сулу нещодавно виповнилося 70 років (ніколи б не сказала! - Авт.), отож його з цієї нагоди запросили до Посольства у Києві. І на честь чернігівського пастора та ще двох ювілярів був бенкет у ресторані. Загалом, корейці живуть за Місячним календарем, тому й дати не збігаються з нашими, різниця десь у півтора місяця. Вік дитини у них, до речі, рахується, коли та ще в материнському лоні.
До Чернігова іноді приїздять студенти з Кореї Ось вже - справжнє свято. Вони влаштовують його на подвір'ї, запрошують сусідів. Не обходиться, звісно, без пісень, танців (бачили б ви танок з віялами) і традиційної корейської боротьби.
А кілька днів тому у центрі святкували так званий день урожаю (це щось на зразок західного дня подяки, але - свято національне корейське). Це для них, можна сказати, найголовніший день року. Адже він символізує зібраний урожай, коли можна пережити зиму й холод. Цього дня діти з усіх дальніх доріг, попри все, повертаються до рідного дому, до батьків, стають перед ними на коліна і дякують рідним людям за роки підтримки, за подароване життя. Подумалося: от би й нам таке свято. Може б, і не було покинутих старень¬ких, котрі всі очі прогледіли за своїми «заклопотаними» чадами...

Корейську мову викладає Людмила Зуй

Історія цієї жінки теж дуже цікава. Після громадянської війни її батьки емігрували до СРСР на Камчатку. Зовнішньо Людмила - справжня кореянка, хоча її часто приймають за якутку чи представницю нашої (колись) Середньої Азії. Навчалася Людмила в Якутську, в університеті на інженерно-технічному факультеті, потім її розподілили до Інституту мерзлознавства. Там же вона зустріла свою долю. ЇЇ майбутнього чоловіка, випускника МГУ, прислали сюди на роботу. Родом він з Понорниці Коропського району. Так згодом подружжя опинилося в Чернігові. На жаль, чоловіка вже не має на світі. Але залишився син Сергій, гарний і вродливий юнак, як і всі діти у таких змішаних шлюбах. У чоловікових родичів вони бувають часто. А от на Камчатку до мами Люда нарешті з’їздила вперше за 10 років. Побувала вона недавно і на своїй історичній батьківщині - в Кореї. Тамтешня краса, звичаї – все для Людмили було рідне і зворушливе.
Людмила гарно говорить корейською, отож і викладає в культурному центрі мову. До речі, у нас на Чернігівщині є звуки, схожі на корейські. Це - дифтонги північних районів. Так говорять на тій же Корюківщині чи Меншині. Приміром, тут у слові «кот» голосну літеру вимовляють як щось середнє між «о» та «є», ще й з «присмаком» літери «у».
У Центрі ми зустрілися з Валентиною Саливон, вона тут перша помічниця. Привела Валентину до центру донька Яна, нині одинадцятикласниця. А її запросила подружка. Валентині давно подобалися і східні звичаї, й кухня. Отож вона потрапила у своє середовище. Вже вміє читати й трохи писати по-корейські, також розмовляти. Ще Валентині подобається, що тут люди небайдужі до світу. Одного разу їй зателефонував пастор і попросив приїхати. Валентина примчала й побачила таку картину. Якийсь чолов'яга перепив і лежав практично непритомний посеред вулиці. Наші люди, звичні до такої картини, не звертали на п'яницю уваги. Чонг Хі Сул же просто не міг не втрутитися. Разом з Валентиною вони «відтранспортували» «постраждалого» додому - Богу дякувати, той мешкав неподалік...

З перцем!..

Ну, а тепер про корейську кухню. Вона, зрозуміло, не дуже, м'яко кажучи, схожа на українську. Нас у центрі пригостили екзотичними стравами, які готував, не по¬вірите, пастор! Адже дружина була якраз у Києві.
По-перше, рис - це корейський хліб (бо хліба вони не їдять). Якщо ти не їв рису, значить голодний. Готують його в рисоварці без солі. Та й взагалі - страви солять мало. Весь смак - за рахунок ну дуже гострих прянощів та приправ.
Найголовніша страва Кореї - кімчі. З приводу її приготування проводяться навіть фестивалі й конференції! Як її готують? По-перше, треба обов'язково мати червоний гострий перець, але краще не наш, а корейський. У нього зовсім інший смак. У центрі перець вирощують у городчику на грядці разом з кунжутом. Отож береться пекінська капуста. Засолюється у розчині кілька годин. Окремо заварюється борошно, охолоджується, до нього додається море червоного перцю, інші прянощі, той же імбир, можна рибний соус, рибу, також - багато час¬нику. Цією масою перекладаються листки капусти. І все готово.
Якщо до страви додати рідини, буде густий суп. Він називається кімчі-ціге.
Варто зауважити, що навіть вчені стверджують; у Кореї не було пташиного грипу завдяки... кімчі. Це дуже пряна страва, котра вбиває мікроби. Між іншим, усілякі простуди-нежиті до корейців теж не чіпляються.
Ще ми куштували мариновані часник та кунжут. Смакота! До маринаду додається яблучний оцет, сіль, цукор і соєвий соус.
Інша цікава страва готується з картоплі - вона ріжеться великими шматками, додасться, звісно, гострий перець, риба, каль¬мари. До речі, червонуватий колір страв у корейців саме від перцю, а не від томатів.
Чай у них не такий вже й популярний. Навіть у ресторанах на завершення обіду подають рисовий відвар - без цукру, солі і т.д. Виявляється, це смачно й корисно після такої гострої їжі. Вживають корейці й сухі пресовані водорості. У них можна загортати всі страви. До речі, одна порада. Не варто їхні різносоли їсти повними ложками. Треба класти багато рису, а всього іншого потроху.
Ми також спробували їсти паличками. Трохи вийшло. Але це повільний процес. Куштуєш довго, з'їси мало. От вам і перевага здорового харчування.
Пастору з українських страв подобається червоний борщ, картопля-июре. Ще - манти (хоч це вже інша кухня). З алкоголем вони не дружать. Наприклад, Чонг Хі Сул жодного разу в своєму житті (!) навіть не куштував спиртного і не курив.

Зізнаюся, мені дуже сподобалося спілкування в корейському культурному центрі, тому захотілося прийти до них ще раз. Я відчула тут непідробну щирість і повагу у ставленні до світу й до людей. А ще - неповторний східний колорит, який приваблює своєю незвичністю, ви¬тонченістю та одухотвореністю.
До речі, тут раді і гостям, і майбутнім членам товариства. Відтак запрошують усіх бажаючих.