З чого все починалося..

Єврейське питання в Радянському Союзі було не вельми простим. Нині, з погляду незалежності України, все це здасться далеким і не зовсім реальним. Але «п’ята графа», себто, національність, важила того часу багато... Через це змінювалися не тільки прізвища, а й дещо більше. Покоління євреїв виростали уніфікованими громадянами Країни Рад (це. до речі, стосується, звісно, різною мірою, багатьох національностей СРСР), не знаючи про те, що таке Ханука, шабат, навіть не здогадуючись про тисячолітню унікальну історію свого народу.
Але в світі немає нічого зашкарублого, завмерлого назавжди. Перебудова принесла свіжі національні вітри. Услід за Товариством української мови імені Т. Шевченка, створеному на початку 1988 року, у травні в музеї Коцюбинського зібралася ініціативна група, до якої входили відомі євреї Чернігова. Так було організовано Чернігівський центр єврейської культури, котрий очолив Соломон Йоффе. Громади, міська і обласна, а далі і фонд «Хесед Естер», а також іудейська релігійна громада, поступово виростуть саме з цього центру. Нині вони об'єднують чотири тисячі євреїв області. їх очолює відома й за межами Чернігівщини людина, заслужений працівник культури України Семен Бельман. Фондом керує Ірина Ліпкина.
Цьогоріч євреї Чернігівщини святкуватимуть 20-річчя свого офіційного об'єднання.

Колосальна робота!

Саме таким епітетом можна охарактеризувати все зроблене за цей період. І коли говорять щось на кшталт того, що Єврейській громаді добре, бо вони отримують допомогу з-за кордону, від своїх співвітчизників з Ізраїлю, Америки, міжнародних організацій, Семен Бельман резонно зауважує: відчиняють тим, хто стукає. Двадцять років тому все починалося практично на голому ентузіазмі. А сьогодні чернігівські євреї захищені не лише державою, в якій живуть, а й своєю громадою. Отож гасло, яке згадувалося в заголовку, це не просто слова.
Як розповіла Ірина Ліпкина, фонд «Хесед Естер» має кілька напрямків своєї діяльності. Скажімо, соціальна програма - це і допомога продуктами, і медикаментами, і різноманітні послуги - забезпечення слуховими апаратами, протезування зубів тощо. Також прокат реабілітаційного обладнання, обслуговування лежачих хворих. 1 - побутова допомога; ремонт взуття, прання білизни, навіть перетяжка меблів. Ще - зимова допомога, забезпечення паливом, теплим одягом.
Таких клієнтів у фонду - 1300. Не лише євреї, а й самотні члени їхніх сімей.
Громадські програми - більше культурологічні. До речі, членом єврейської громади може стати людина будь-якої національності, тут жодних обмежень не існує. Керує так званою клубною діяльністю Олександр Чеван. А це - дитячий, молодіжний, жіночий та сімейний клуби, дитячий театр ляльок, дитячий вокальний ансамбль, дитячий ансамбль єврейського танцю «Зиселе карамелькес» («Солодкі карамельки»), майстерня декоративно-прикладного мистецтва, жіночий хореографічний ансамбль «Шнелере фіселах» («Швидкі ніжки»), чоловічий хор «Голдене менере» («Золоті чоловіки») і народний аматорський єврейський театр «Шпігл» («Дзеркало»). Більшість брали участь і є лауреатами багатьох фестивалів, у томі числі всеукраїнських і міжнародних. А ще учасники художньої самодіяльності - активісти на національних єврейських святах, котрі знає все місто.
«А починалося все так незвично, - розповідає Ірина Ліпкина. Коли ми вперше святкували Хануку в Чернігові на центральній площі (в кінці грудня), при цьому роздавали, за нашими звичаями, усім перехожим пончики, люди вітали нас, усміхалися. А напередодні старше покоління застерігало: куди ви йдете, дивіться, аби вас там не побили... Уявіть собі, як глибоко вжився столітній страх єврейських погромів, другої світової війни, радянського застійного періоду?..»
Продовжуючи, не можна окремим рядком не згадати дитячі програми фонду під назвою «Бей-тейну», тобто «Наш дім», котрі охоплюють 350 дітей. Це також соціальна й медична допомога, лікування хворих дітлахів у центрі «Відродження», робота «Денного центру» для хлопчиків та дівчаток з так званої групи ризику, де з дітьми працює психолог, де вони вивчають мову й традиції свого народу.
До речі, в Чернігові є і єврейська школа, і єврейський дитячий садок. Безкоштовні. І так само - недільна школа, котрою опікується равин Яків Музикант. А ще - величезна бібліотека.

Світло Хануки

Спілкуватися з Семеном Бельманом надзвичайно цікаво. Чимало символів, знаних з історії, котрі стосуються єврейського народу розкриваються зовсім по іншому. Скажімо, свято Хануки. Почалося все у незапам'ятні часи, тоді маленька Іудея була під владою греко-сирійців. Коли загарбники увійшли до храму й осквернили його, терпіння іудеїв дійшло до краю і ця крапля переповнили чашу. Спалахнуло повстання. 1 більшу частину країни було звільнено Євреї прийшли до Храму, очистили жертовник і вирізали з дерева нову Менору - храмовий світильник. Але вони знайшли лише один глечик священної олії. Та сталося диво! Всевишній за віру і мужність дав можливість горіти світильникові цілих вісім діб, допоки не виготовили нову олію для Менори. На честь цього дива щороку у день, коли євреї перемогли ворогів у боротьбі за Храм (наприкінці грудня), у єврейських домівках горять ханукальні свічки, на найвиднішому місці, упродовж восьми днів. До речі, з першого до восьмого дня свята треба додавати саме по одній свічці. А значить це свято перемоги світла над темрявою, добра над злом, велику надію.Поговорили ми і про так званий кашрут Багато хто з нас чув вираз – кошерні продукти, кошерне вино. А значить це, що їжа в жодному разі не може змішуватися докупи. М'ясні продукти не можна їсти з молочними, не дозволяється вживати дичину, нежуйних тварин з роздвоєними копитами, рибу без луски, худобу треба різати правильно, заборонено вживати кров. Це тисячолітні закони Тори...
«Ми – українські євреї, - говорить Семен Бельман – Тому у нас чимало спільного з українцями. Адже з давніх часів живемо на одній землі. Все, що робиться в країні, стосується і нас. Знаєте, в Талмуді сказано: «Закон держави - закон». Це дуже глибоке судження. Я народився в Чернігові Жив у будиночку по вулиці Зої Космодем'янської аж до сорока років. Колись це було житло на зразок комуналки. В одній печі спочатку пеклася маца. А через два тижні православні паски. І всі ми мирилися. Тому я лише усміхаюся, коли бачу, як дехто боїться куштувати мацу, пригадуючи оповідки про те, що в неї додають кров...
Мій батько був великим трудягою. Він на роботі практично не знімав кирзових чобіт - бо будував по селах лазні і проводив воду. А коли захворів, то багато років був прикутий до ліжка. Доглядав його не я, а чоловік сестри, українець, родом з Городнянщини.. І робив це не з примусу, а від душі. Ось так ми сьогодні ріднимося всі на одній землі.При цьому не забуваючи про свої корені...»
Оскільки прийшли ми до єврейської громади у п'ятницю, то потрапили на шабат - святкування суботи. У «Денному центрі» якраз зібралися дуже старенькі люди: - середній вік - 80 років. Щодня групу літніх громадян (по черзі, бо таких у центрі - 75) привозять до приміщення громади та фонду на вулиці Щорса. І люди тут спілкуються, їм розповідають єврейську історію, про національні звичаї і традиції. Старенькі тут снідають, обідають, їздять на різні екскурсії і прогулянки. А шабат - це коли запалюються свічки на честь суботи. Відтак люди п'ють виноградне вино, їдять хліб і сіль...

Історія Есфірі

Есфірі Машівні Рохленко скоро виповниться 85 років. Живе вона самотньо.. Тому з радістю зустрічається з приятельками у фонді «Хесед Естер». Історія життя цієї жінки і типова, й унікальна водночас.
...Відмінниця Есфір того літа закінчувала школу. Звісно, мріяла навчатися в інституті
навчатися в інституті. Якось у неділю мана послала її по хліб.
«Іду я вулицею, - пригадує жінка,- а навколо раптом починається якась метушня, тривога. І ніхто ні про що не говорить. Коли ж повернулася додому, вже по радіо виступав Молотов.. І серце різонуло незвичне слово: війна!»
У той страшний час дуже важливим був внесок кожного в перемогу. Мати Есфірі закінчила фельдшерську школу і працювала при фронтовому шпиталі. Сестра Роза, студентка Київського університету, та Есфір теж допомагали доглядати за пораненими. Коли лінія фронту надто наблизилася, шпиталь евакуювали. 350 кілометрів до Сум довелося пройти пішки. Везли лише тяжкопоранених...
Згодом, у 1942 році, дівчина закінчила курси медсестер, Працювала у хірургічному відділені госпіталю. А в польових умовах, не секрет, головним методом лікування була ампутація кінцівок. Отож робота Есфірі дісталася, як кажуть, не для ніжної панночки. Вона жахалася, ладна була не розплющувати очей, аби не дивитися на криваві бинти і обрубки людських тіл. Проте мусила триматися. Робила перев'язування, різні процедури, писала листи. Війну закінчила за сто кілометрів від Берліна. Перемогу пам'ятає, ніби це було вчора. Поранені довго не могли повірити у то, чого так довго й болісно очікували, й Есфір кілька разів вибігала на вулицю, аби спитати про це у перехожих. А там була суцільна стрілянина, трасуючі кулі, заграва. А коли нарешті всі пересвідчилися у тому, що настав довгоочікуваний мир, незнайома дівчина, котрій ногу відрізали по самісіньке стегно, заплакала і крізь сльози промовила: краще б ця війна ніколи не закінчувалася...
Опісля Есфір працювала у Чернігові, у 406-му шпиталі Надума¬ла вступати на стоматологічний факультет. Але не пройшла за конкурсом. Хоча на той час був Указ, аби фронтовиків брати поза «чергою». ЦК партії відправило дівчину на навчання до політехнічного інституту, аби потім повернути в медичний. Та Есфірі сподобався технічний вуз. Інженером дівчина почала працювати в Орлі, а далі повернулася до Чернігова, до «Агробудпроекту». Ця розумна й сильна жінка спроектувала 30 цегельних заводів, створила в своєму НДІ інженерно-геологічну лабораторію. І хоч напіональність часто «заважала», все ж талановитого й досвідченого фахівця не могли не цінувати.
А про традиції, свята й історію єврейського народу Есфір Манівиа дізналася вже в Чернігівській єврейській громаді. Мама ніколи про це не розповідала дівчатам, навіть про смачні рецепти національної кухні - аби нічим не зашкодити донькам. Богу дякувати, тепер все повернулося на круги своя...
Маю сказати, що багацько цікавих фактів залишилося «за кадром». На жаль, газетна площа обмежена. Але дуже раде, що проект «Наша країна» має свою читацьку аудиторію. Звісно, ми його продовжуватимемо. Адже дізнаючись про щось глибоке, вічне, духовне, яким є історія кожного народу, тим тобі ближча, бо - зовсім поряд, ми стаємо толерантними, багатшими, досконалішими, вчимося любити людей і життя. І цей процес невідворотний...